ВІРТУАЛЬНА ВИСТАВКА

Це було схоже на феєрверк у Діснейленді. Тільки замість Діснейленду — твоя квартира, і світло було вимкнене. Свідомість перевернулась, щойно я почув твій божевільний плейлист, лежачи на ліжку. Я затиснув подушку між ногами, відчуваючи, ніби стискаю бомбу, вибух якої рознесе нас до біса. У тобі було все, щоби зробити мене своєю власністю. Щоби привласнити мене й, смикнувши лише за одну ниточку, зруйнувати мій всесвіт разом із розумом. Втім, мій світ давно вже зруйнований. Світ, яким правлять троє Богів, двоє з яких поховали тебе заживо, а третій зараз сидить, малює ці картини й, попри все, жадає нової зустрічі.

Скільки потрібно часу щоб зрозуміти, що ти не самотній? Скільки листів та смайликів потрібно для усвідомлення своєї повноцінності? Як багато “самотніх” келихів потрібно випити, щоб наповнитись чиєюсь присутністю? Цей самотній чоловік блукав містом у пошуках відповідей на ці питання, проте так і не знайшов їх.

Чи схожі ракети на пеніси? Чи не набридло людству мірятися своїми «розмірами» та пхати їх куди не просять? Системи повітрянної оборони, які перехоплюють «ракети», хуйове влучення снарядів у житлові будинки та шокуючі новини про зґвалтування ДІТЕЙ у Бучі та Ірпені руськими тваринами! Все це я вклав у мотиви картин під назвою «ROCKETS».

Виставка-перформанс. «Дощ після 244 днів». Уявіть світ без вікон, без довгих коридорів — і людство, яке цілком залежить від дощу. Усі відчуття й емоції в цьому світі були помножені на чотири. Смуток змивався дощем, що накрапав майже щодня. Люди були витривалими до перепадів настрою, раділи кожній дрібниці. Та й сумували часто — чекали на дощ, щоб змити все до останньої краплі. Коли темніло, Місяць ставав холодним, і щоб зігрітися, людям було досить лише написати своїм близьким і коханим: «На добраніч». Тоді вони засинали в теплі, без ковдр — і жодного разу їм не снилися кошмари. Але одного разу його кохана людина не написала йому «на добраніч» перед сном — і він помер. А може, просто змерз. Він замерз у світі без вікон, не сховавшись у жодному коридорі, і так і не дочекався дощу, щоб змити свій біль і глибоку образу. У нього було ковдра, що не гріла, остиглий після сварки чай і надія, що вона все ж напише. Його почуття було розтоптане. Його любов змішали з брудом. На мить заплющивши очі, він побачив перед собою 44 кошмари, яких так боявся. Він був мертвим 244 дні — доти, доки не пішов дощ. Поява дощу Сцена перша, головна і остання.

План: Сцена 1 Акт 1 — Перша зустріч Сцена 2 Акт 2 — Закоханість. Ейфорія. Недомовленість. Сцена 3 Акт 3 — Досягнення бажаного Сцена 4 Акт 4 — Усвідомлення ⸻ Акт 1. Перша зустріч 19:40 Мені знадобилося рівно 20 хвилин, щоб закохатися. Рекордний час — щоб також переконати себе, що ніяких більше стосунків і інтриг. Його зовнішність мене бісить. Жахливо. Очевидно — підарас у всіх сенсах. Приїхав без запізнення… здається. Не пам’ятаю. Засікаємо 20 хвилин… Щось кольнуло. Наче хтось гепнув мене палицею по голові. Бам, бам, БАМ, БАМ! БАМ!!! БАМ!!!!!!! Я почала складати свій план. Винаходити алгоритми, як узяти його в руки — у всіх сенсах цієї фрази. А потім відпустила цю думку. Наступні 20 хвилин я вже не гралася з вогнем — я просто пхала язик просто у вогнище, паралельно засовуючи розпечене вугілля собі в ліву ніздрю. Минуло трохи більше пів години — і я вже їхала в таксі до нього. — Алло… Марина… Привіт… Ти спиш? (кажу я, із пропаленою ніздрею і десятками нових опіків)… Я знаю його кілька годин, але, здається, я закохалась… Згадую швейцарський ніж, подряпину на нозі біля сідниці. Лежу, дивлюся у чуже вікно. Машини. Уже скоро світатиме, а я боюсь дихати голосно, щоб не розбудити його. Бля. Не дай Боже знову. За вікном чути скрегіт залізних грабель для листя. Нетипово для мене — під моїм будинком двірник користується механічною дуйкою. Коротше, мене, як завжди, нудить. Треба їхати додому. Прощавай, двірнику. Прощай… ей… як тебе там… чувак… якому я віддам себе всю. ⸻ Акт 2. Закоханість. Ейфорія. Недомовленість. Звісно ж, я не закохалася… Я просто думала про нього щоразу, коли моргала. Ця напівтемрява між морганнями нагадувала його кімнату. І все, здавалось би, нічого особливого. Я продовжувала продумувати свій план наступу. У голові вже чітко сформована контратака. План геніальний, але приречений на провал. План «ГУДЗОВСЬКИЙ». План «Г» — це план повного провалу. Але я вірила в нього до останнього. За моїми підрахунками, вже за два тижні ми поїдемо разом у відпустку й заплануємо вечерю з його батьками. Ми ще кілька разів бачилися. У нього, здається, справ не було зовсім. А я, як погоджувалась на все і будь-коли, так і залишаюсь вседоступною. Про ейфорію скажу мало. Мені чудово. Наче це «чудово» — частина мого тіла, якою я мастурбую. Воно — найм’якше, завжди потрібної форми, завжди поруч. Хочу — бери. Побачимось — давай. Тільки поцілунки були без дозволу. Я навіть забула, що в його двірника залізні граблі замість пластикової дуйки. Одне хотіла змінити — його. Усього його хотіла змінити. І, звісно, хотіла сексу. Хоч моя ейфорія вже набрала форми найкращої у світі гумової палки, але не палки мені хотілось. Я благала Бога замінити гумову палку на нього. А загалом — я щаслива! Але! Я не закохалася. Мені достатньо лише перестати моргати, щоб не згадувати про нього. Усе йде за планом, здається. ⸻ Акт 3. Досягнення бажаного Усе йшло за планом — але з точністю навпаки. Я страшенно зла. Вирішила діяти радикально — не відповідати. Забути про його існування. Стерти все, що було між нами. Згадую, що між нами нічого й не було, але вирішую стерти навіть це «нічого» — дотерти до дір, так, щоб воно більше ніколи не з’явилось. Чому моє «бажане» настільки недосяжне? Чому «бажане» залишається бажаним — тільки вдвічі сильніше? Я вирішила ображатись. На кожне його слово. Мій шах і мат — це постріл із дитячого бластера просто йому в ногу. Наповал! Ще кілька пострілів у ногу — і він мій! Благаю, попади!! Постріл повз — і я в ціль! Він мій. Моєму щастю немає меж! Куди їдемо? До тебе? Ти сильний у ліжку? Боже, ти мій, а я — переможниця! Ти уявляєш, що буде далі?? А як ти думаєш? А як ти думаєш? А як ТИ думаєш??? А КАК ТЫ ДУМАЕШЬ???? Ти?? Чим ти зайнятий завтра? Побачимось? Я тебе вже отримала — звісно, побачимось. Ми роз’їхалися по домівках. Акт 4. Усвідомлення Він — на моєму повідку. Запросила погуляти — зайнятий. Запросила вдруге — вільний! Пф, звісно, вільний — він же мій! 19:00. Музика — моя улюблена. Звісно, я ж головна. Завжди. Червоне сухе. Я маю право навіть не питати дозволу поїхати з ним — що я, власне, й роблю. У моєму дитячому пістолеті закінчились патрони. Вони мені вже й не потрібні. Ціль поранена. Ціль — убита. З ним у ліжку затишно. Я відчуваю його ногу між своїми. Якщо це взагалі можна назвати ногою. Його тіло вже не схоже на чоловіка… Скоріше — блідо-рожевий, після вина, хрест із заокругленими краями. Обличчя є, але волосся на ньому немає. Випинає губи, щоб поцілувати мене… все, як я хотіла. Приймає будь-яку позу, яку я забажаю. Бля. І мене вже не нудить. Двірник помер. Граблі списані як непридатні. Вид із його вікна вже нагадує щось рідне, а звуки ззовні — мелодичніші. Я приїхала додому на таксі за власний рахунок після насиченої з ним ночі. Я молилась на нього. Щогодини уявляла, наскільки глибоко він у мені. Я мріяла саме про той сценарій, який кілька годин тому здійснився. Лежачи у темряві, в повній самоті, вже вдома, я поставила собі лише одне запитання: — НАХУЯ Я СТАРАЛАСЬ?